ОРГАНИЗАТОРАМ ДОСУГА

Мы живем с ними в одном городе, может быть, даже на одной улице. Мы видимся чуть ли не ежедневно, киваем при встрече, и совершенно не подозреваем, что рядом, возможно, живая легенда. Или, по крайней мере, люди,  которых стоило бы уважать, и у которых стоило бы учиться.

Григорий Яковлевич Рипка как раз из таких. Простой пенсионер, учитель, поэт… Необыкновенный человек обыкновенной судьбы. В его трудовой книжке не много учетных записей. Благодарностей гораздо больше. Хотя способен ли документ вместить в себя все жизненные заслуги? А звание «Заслуженный учитель Украины» – разве адекватная оценка тому, что сделано на протяжении 74 лет? Трудно писать о человеке, который всю свою жизнь работал со Словом, и не просто работал, а был с ним на «ты».  Поэтому пусть он скажет о себе сам: „У 1948 р. одержав атестат, прощався з рідними садками та стежками. Грошенят матуся назбирала, у вузлик хустинки зв’язала та й благословила:

– У кишені, синку, вітер гуляє. До Києва на поїзд грошенят не вистачає. Хоч сядь та плач, хоч стоячи кричи. А до Ніжина вистачить. 

Лікар з мене не вийшов, про що мріяв. Тож став я мимоволі студентом Ніжинського педінституту імені Гоголя. Взявши розгін, зранку на лекції і на читальню до півночі, чотири роки був Гоголівським стипендіатом та два роки – міськради депутатом. Вірші складав, народні звичаї і прислів’я збирав, в обласній та міській газетах друкував. Хотілось стати поетом, хоч чимось на Рильського схожим, але не став, обминула мене іскра Божа...”

„Пішов після екзамену в інституті з своєю дівчиною до міського ЗАГСу. Сталося те, чого обоє так бажали і чого так боялися.

Господарка Ніна Петрівна, в якої квартирувала студентка Сіма, приготувала весільний стіл: пляшка портвейну, салат з капусти та огірків, конфети-подушечки та розкішні троянди. І нас за столом шестеро...”

„...Налита березовим соком юність присіла на поріг хати, подумала трішки, а потім розгойдала небо і полетіла від Ніжина за коханою дівчиною в невіданий і далекий Донбас, було це у 1954 році. Тридцять один рік працював директором СШ №1 у Великій Новосілці. І не гадав ніколи, що ще тринадцять буду займати важливу посаду, де б’ють не тільки збоку, а й несподівано ззаду. Посада ця – завідуючий районним відділом освіти. Мав нещастя вболівати, як закривались школи з українською мовою навчання, бо по всіх вузах України гасало несамовите змагання, хто швидше до Києва може рапортувати, що мовні бар’єри уже повністю взяті. Мав щастя радіти, що з коренів педагогічної ниви виросли великими майстрами багато учнів та колег.

Прийшла пенсійна пора, тепер уже не надокучає невгамовний учитель чи дітвора... Грибочки та лікарські рослини збираю, ними людей притомлених пригощаю. Десять соток землі в степу обробляю, тому без реклами „Натур продукт” уявлення маю...”

Но и  сегодня, будучи на пенсии, Григорий Яковлевич по-прежнему активен. Интересуется политикой, руководит районным литературным объединением «Муза», не теряет связи со школой. До боли в сердце он проникается проблемами нравственной деградации общества, неустроенности нынешней жизни: „ Був час, коли перед в’їздом в село кожного подорожнього вітали казкові лелеки над колодязями з доброю водою. Пийте смачну водицю, відпочиньте і думайте, хто ж оті добротворці, що корисне і красиве залишили людям? Був час, коли у с. Времівку за питною водою до „панського” колодязя йшли люди з Великої Новосілки. А на штучний острів при виїзді з райцентру сходились сотні відпочиваючих.

...Було – та загуло. Від знаменитих лелек, хоч вони й залізні, не лишилося й сліду. Колодязі з цілющою водою занедбані. А на тому острові річки Кашлагач кози та телята доїдають те, що можна пережувати.

Так хто ми сьогодні: варвари чи господарі? Заткнули вуха й закрили очі, щоб не чути й не бачити, як плаче-голосить сум-печаль води, бо вмерла її радість щодня давати людям добро...”

А кроме этого, пишет замечательные очерки о людях, о жизни, о наболевшем. Время от времени их публикуют областные газеты, почему-то «забывая» при этом о гонораре автору. Он, конечно, не жалуется (кому сейчас легко?), он просто делает свое дело. При поддержке местных властей увидели свет два сборника местных поэтов, третий ждет своего часа. Есть там и строки Григория Яковлевича:

   А еще ждут своих читателей несколько повестей. Ждут, да только дождутся ли? Ибо найти несколько тысяч гривен на издание книги – за гранью реальности. Но и это не повод для грусти, считает Григорий Яковлевич: „Якщо прийде до мене хтось з друзів, то скажу, що я щасливий небом і сонцем, донькою, зятем та онуками. Щасливий людьми, яких люблю. Бо любов – це те, чого не можна відняти від серця.

Игорь Авилов ("Смотри в оба", сентябрь 2002)

 P. S. В материале были использованы очерки Г. Я. Рипки «Не тільки про себе...», «Відлуння минулого і сьогодення», «Бодай не дивитись, бодай не казати! Бо за людей сором, бо серце болить!» и стихотворение «Я читаю…»